Таємниця Яворівського полігону

170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно — така ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського, що на Львівщині. Депортовані мешканці сіл, знищених у 40—50–х роках для будівництва полігону, вимагають компенсації за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.

1 червня біля розстріляного храму, посеред Яворівського полігону, тисячі прочан проситимуть у Бога милості всім тим, кому цей статус уже непотрібен.

На території полігону — руїни старенької церкви, нині відреставрованої. На стінах — сліди від куль. По них можна вивчати історію вітчизняної зброї. 50 років поспіль автоматні черги лунали тут замість церковних дзвонів — церква святого Михайла служила мішенню для стрільби з танків.
Раніше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940–му, коли розпочалося будівництво військового полігону, мішенню стала не лише церква святого Михайла. У всій околиці було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськів, Кургани — це лише деякі зі 170 сіл та хуторів, які було знищено безслідно. Їх навіть стерли з радянських карт, назви цих населених пунктів можна відшукати хіба на старих польських мапах, а ще, звісно, — у пам’яті тих сільчан, кого товарняками вивозили у Бесарабію та на Колиму…

Заяви потерпілих переселенців лягли на стіл Президента України ще в перші роки незалежності: «У Яворівському районі Львівської області болючою проблемою є доля мешканців, які в 1940 роках були відселені з території, що займає військовий полігон. Просимо надати виселеним селянам статус депортованих та виплатити компенсацію за конфісковане та втрачене майно…» Президенти змінюються, а заяви селян так і залишаються без відповіді.
З погляду вже історії, ситуація проста до банальності: місце, де будували полігон, було заселене селами та хуторами, відповідно, територію «розчищали». Ось лише якою ціною! Та архівні документи не горять. «Перевозимо разом із людьми (25 чоловік у вагоні) 8 корів, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числі з Янівського району — 1010 чоловік, з Рава–Руського — 1349, з Магерівського — 1500 осіб» — витяг із заявки на рухомий склад для переселення в Аккерманську область. 78 років цей документ пролежав у папці з написом «Постанова СС–41 від 13.02.1940 року «Про відвод земель зенітно–артполігону Київського особливого округу».
Гриф «цілком таємно» накладав вето не лише на розголошення таємниці депортації населення, а й на саме людське життя. Бюрократична система тодішніх часів відрізнялася від сьогоднішньої хіба більшою пунктукальністю доповідних записок: «Пєрєсєлєніє жітєлєй із насєльонних пунктов фактічєскі проісходіт. Отсєлілі жітєлєй сєла Щєжєц, Вуліська, Воротні, Вєрєщіца…» — iз доповідної записки військових штабників, датованої 28 груднем 1950–го, генеральному секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову. У тих записках — долі українців. Та на селян ніхто не зважав i з їхньою думкою не рахувався. Перечитимеш системі — станеш ізгоєм у країні, якої не маєш, а якщо залишишся живим — гнитимеш у Сибіру.

Бессарабський шлях

Запах свіжоспеченого хліба стелиться над Верещицею. Старенькі сидять на ослінчиках. Весняне сонце пестить натруджені руки, виціловує спогади, що дощем зрошують обвітрені обличчя. «Досі, бува, не віриться, що спимо на ліжках, маємо, де пекти хліб, i що ніхто в нас не забере хату й нікуди не пожене», — каже Ганна Слобода. Пані Ганну разом iз родиною двічі виселяли з Верещиці, i двічі вона поверталася до свого родинного гнізда у зруйноване село.
Верещиця славилася в окрузі як куркульське село. Сьогодні воно добряче підупало. Колгосп давно розпався, коня для обробітку землі не кожен годен купити, тож село жене самогонку i шукає заробітку по світах. «До війни в нас лайдаків не було. Хто бідніший, хто багатший був, але хазяйство гляділи. З Бесарабії, як перший раз повернулися, землянки будували й хлібом із сусідами ділилися, бо голод у наших селах панував. Не сіяно ж було, ані жато», — розказує мені дідо Ілля, чоловік Ганни Слободи.
— Як почали полігон будувати, селом чутки пішли: виселятимуть. Але люди не хотіли в це вірити. Та в сороковім прийшли військові й наказали збиратися. У селі тоді стояв такий плач, наче в кожній хаті покійник лежав. Мені було 12 років тоді, а окрім мене, у родині ще семеро дрібноти. Мама, що могли, в клунки позв’язували. Худобу зi стаєнь військові виганяють, а та не йде, стогне, неначе людина. Корови ремигають, собаки заходяться гавкотом, діти плачуть… Кажуть нам: везуть у Бесарабію. Де вона, що то за край, які там люди, ми й не знали, — баба Ганна зойкає, біжить до печі — хліб ще «сидить».
— Чуєш, як хліб пахне? — запитують старенькі. — А ми ж, як із тієї Бесарабії пішки додому йшли — черствого куска жадні були, в чужих людей просили. У Молдові прожили шість років. Там нас, українців, не любили. Тільки поселимося в яку покинуту єврейську чи німецьку хату, обживемо, аж місцеві приходять i кажуть: «Шукай собі інше житло». Працювали там чорно. Якось зібралися наші, верещанські, люди і постановили: повертатися додому.
Майже місяць були в дорозі. Стирали до крові босі ноги. Йшли з Бессарабії в Галичину. Спали під тинами, їли що доведеться. Дорослі i сильніші йшли пішки. Старих, немічних i малечу везли на підводах. Охлялі коні заледве ті вози з напівживим людом тягли. За підводами йшли прив’язані корови. Свиней, кіз та овець гнали поперед себе. Йшли галичани додому «партизанськими стежками». Вночі. Вдень у лісах переховувалися.

«Приїхали до села, а села немає. Хати з землею зрівняні. Лише на подвір’ї Слобід погріб вцілів, то вони в ньому й жили, а решту — землянки викопували», — згадують «полігонівську» депортацію.
Усупереч енкаведистам, а потім уже кадебістам, зруйнована Верещиця знову ожила. З Бесарабії, Запоріжжя, Сибіру поверталися люди до своєї землі. Та тішилися рідній сторонці недовго. В 1950–му Ганну, на той час молоденьку й вагітну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.
«Завезли на Дніпропетров­щину. Рай нам обіцяли. Казали, буде на чужині i хата, i земля. А насправді ми знову в пекло потрапили. Жили у людських сараях, просилися до осель, аби тіло грішне змити i дітям таку–сяку їжу зварити. У багатьох верещанських людей дерево на будову хат при виселенні забрали. Казали: на новому місці віддадуть. Віддали. Бачили ми те дерево, як власні вуха. Я й сина там, у чужому сараї, народила. Він ще й півроку не мав, як ми знову до Верещиці повернулися. Як i першого разу, хата наша вже з землею зрівняна була, тож у рідні тулилися…»
Через якийсь час непокірних мешканців Верещиці вкотре намагалися відселити. Але навчені гірким досвідом поневірянь на чужині селяни стали хитрувати. Як ішли комісії відселяти — залишали свої обійстя і… переховувалися у лісах.

Від Вантуха до Біди

«Я, Гнатишин Онуфрій, народився у 1931 році в селі Курники Яворівського району. В 1940 році, в марцю місяці, нас вивезли на Бесарабію, в Ізмаїлівську область, село Курідзіки. В 46 році ми пішки добиралися на свою землю, в село Курники. Звернулися до області: як далі жити? Нам сказали: «Як би ви не хотіли жити в своїм селі, з того нічого не вийде. Совітський Союз вирішив, що там, де ваше село, буде військовий полігон, а ви собі живіть, де хто може…» «У 1942 році ми змушені були залишити своє село Курники i поселитися в селі Старичі тому, що в нашім селі розмістився військовий полігон. Мати залишилася з нами, п’ятьма дітьми, сама, без житла. До 43–го ми жили в будинку, який раніше належав німцям. Мати померла. Найстаршому з нас було 14, а найменшенькій — два рочки. Як матері не стало — нас із хати вигнали. Ми пішли до будинку Вантуха. Через три роки Вантух нас вигнав, ми пішли жити до Біди Харитона. Але у 1951 році прийшов судвиконавець i нас виселили і від Біди». Це — зі спогадів Клавдії Чікель–Висоцької. Ось така вона, правда про будівництво Яворівського полігону.
Час — добрий жнивар. 125–тисячна армія депортованих із Яворівщини мешканців уже давно поріділа. Одні осіли на нових місцях, інші побудували собі невибагливі помешкання на цвинтарях. І не питали на ті оселі дозволу. Звідти їх уже ніхто не виселить.
…Стелиться над Яворівсь­ким полігоном церковний дзвін. Молоденькі воїни зняли кашкети зі стрижених голів. Віддають почесті тим, хто не повернувся на землю, стоптану кованими черевиками. І тій старенькій, що припала до стін розстріляного храму в одвічній молитві всіх матерів: «Прости їм, Господи…»

Степан ЛЬВІВЕЦЬ